Двоє у фортеці та собака

Сім’я Болоїв мешкає у подарованій польською графинею фортеці

Бабуся Стефанія живе у кам’яній фортеці! Разом зі своїм дідом, тобто чоловіком, Романом. У фортеці вона народилася, тут споконвіку жила її мама і мамина сім’я. І каже, що саме звідси їх з дідом “у вишеньки понесуть”. Обоє - простого роду українці, за паспортом - Болої. А на володіння фортецею відповідні документи мають…

Замок у селищі Микулинці на Тернопільщині побудували ще у п’ятнадцятому столітті. Тоді ж спорудили і фортецю, де нині в одній із трьох оборонних веж мешкають дід із бабою. Втім, вони можуть жити й у всіх кімнатах, але дров на обігрів багато потрібно. Приміщення ж - не якась там будка, а фортеця! І пес Босий з ними тут мешкає. Є в Болоїв і строгий вівчур, справжній воїн-охоронець.

До 1940 року, коли радянська влада вивезла до Сибіру останніх панів Микулинців, кому тільки замок із фортецею не належав! Спершу його власницею була донька гетьмана Миколи Синявського Анна з родини Боровських. У 1637-му маєток викупив Станіслав Конєцпольський. Після Станіслава повноправною господинею замку і тернопільського містечка стала графиня Юзефа Рей. І насамкінець (хто б міг подумати!) графиня дарує фортецю простій селянці, тобто матері баби Стефи, яка була у прислузі. Щоправда, баба Стефа каже, що пані могла б і на більше розщедритися, аж ні! Замок, у якому вона сама мешкала, графиня подарувала хоча й далеким, але таки кровним родичам. Нині нащадки Юзефи Рей, спадкоємці Микулинецького замку, мешкають у Великобританії і поки що не проголошують жодних претензій щодо повернення маєтку.

Баба Стефа гримає на Босого: “Цить, розгавкався. Не бачиш - з людиною розмовляю”. Босий зуб єдиний закусив - образився. Також старожил - 15 літ у фортеці мешкає. Стефанія бідкається, що цукерки для пса скінчилися, а пенсії ще не принесли. “А може, ви мені свою фортецю продасте?” - жартую. “А що ви пропонуєте?” - всерйоз сприймає мою пропозицію дідо Роман.

Між бабою і дідом зав’язується суперечка. Баба хоче взамін за фортецю трикімнатну квартиру з доплатою у грошах. І не десь там у Москві, Києві чи Римі, а таки тут, у рідних Микулинцях. Дідо на менше, ніж особняк, не погоджується. Каже, що він у своїй фортеці, як пан на курорті, тому в чотирьох стінах гнити не збирається. “Аво дивіться, які у нас стіни - товщина два метри. Тут кімната, через стінку - дві, ще й унизу апартаменти”. Хоча кімнату “п’ять на п’ять” апартаментами назвати складно, я з дідом погоджуюся: фортеця безсумнівно краща від квартири. Баба бере руки в боки - і до діда: хто справжній власник фортеці? Дідо - приймак, тож перше право голосу - бабине.

Баба та її привид

…Анна, мати Стефи, потрапила до графині Юзефи шестирічною. Дівчинку-сирітку взяв собі за вихованку дідо, який був у графині старшим конюхом. Графиня також опікувалася Анничкою, дівча росло разом з її дітьми. Підросло і стало улюбленою покоївкою престарілої пані. Дарма, що Анна мала лише три класи, та добре вміла писати і читати німецькою, польською та українською мовами. Згодом Анна навчала грамоті ще й єврейських дітей. Графиня не перечила. Навпаки. Померла пані “акурат” перед війною. У 1939-му.

Запитую стареньку, чи не тривожать її привиди. Відмахується. Каже, що їй вистачає он під боком, живого. І далі про графиню, з онуками якої в дитинстві бавилася, розповідає.

“Наша пані була такою доброю, що й не сказати. Хрестини у місті, весілля чи похорони - вона всім допомагала. Де грошима підсобить, де продуктами, дровами чи одягом. Пані ніґди в біді нікого не лишала. Мала двох своїх дітей. Син на фронті загинув, а донька Мариня така файна була, як і мати, але теж, як і брат, молодою спочила. Перед смертю побудувала для бідних лазарет і сама людей лікувала. А нині що? Як захворієш - скоріше вмреш, ніж тобі хтось допоможе. А привидів я не чіпаю -і вони мене не чіпають. Скажу чесно, та фортеця мені вже в печінках сидить. Кожного дня екскурсії приїжджають, життя спокійного немає. Я часто з фортеці й не виходжу. Того літа пані з Києва так файно вбрана на машині дорогій приїжджала. Обіцяла, що в нашій фортеці зробить готель і рестуран. А нам казала - двокімнатну квартиру дасть у п’ятиповерховому будинку в Микулинцях. І що? До нинішнього дня чекаємо. Та пані весь наш сад вирубала і зникла. Немає ні пані, ні квартири, ні саду”.

Стефанія розповідає, як туристи з Польщі, Англії та Канади дивуються, що вона ось так із дідом живе. “Все допитуються, чи нам держава гроші за охорону архітектурної пам’ятки платить”, - встиг вставити свої “п’ять копійок” дідо. Але баба скоренько про “приймака” нагадала, то він і одвернувся.

Євреї-слідопити

Цікаво, що громадяни інших країн, переважно Ізраїлю, чиї предки колись мешкали в Микулинцях, перевіряють документи, наявність та опис нерухомого майна, яке колись належало їхнім родинам. Це місцеві мешканці зустрічають насторожено: навіщо євреям руїни хат у Микулинцях, хіба в Ізраїлі гарного житла не мають?

Тривогу селян можна зрозуміти. Більше семи років Микулинці судилися з американсько-українським Бюро з прав людини та дотриманню чинного законодавства, яке представляє Шейхет Мейлах. Тяжба затягнулася у зв’язку зі встановленням права власності на землю навколо цвинтаря…

- Пані Стефо, - не втримуюся, - а якщо родина графині (та, що в Англії мешкає) захоче повернути собі замок і фортецю?

- А хто ж їм віддасть? - щиро дивується господиня. - Коли ж отак усі захочуть повернути собі замки, фортеці, будинки, хутори, землю, то що нам залишиться? Якщо графиня Юзефа була власницею Микулинець і кількох сіл, що ж це виходить - полякам усе повернути? З людьми, чи як? А в нас половина містечка євреїв жило, а якщо й вони захочуть свої будинки повернути, то що - українцям, які нині там живуть, з торбами по світу йти?

- Як думаєш, може, після виборів хтось нарешті купить нашу фортецю? - проводжає мене дід до дверей.

- Може, і купить, - кажу.

Ось так і живуть троє у фортеці. З надією. Від виборів до виборів.

Світлана МАРТИНЕЦЬ, Львів-Микулинці-Львів